Інколи про дитину кажуть: «Що з нього візьмеш – таке вродилося». Ось так і з нашим народом, який формувався в нетрях якогось полісся, відірваний від інших спільнот землі, допотопно живучи на дарах природи. А Бог наділив дану нам цю природу досить великими багатствами, на які було багато претендентів, і які для нас перетворювалися в конкурентів і ворогів. В такому середовищі завдяки невмінню організувати достойний захист своїх інтересів від цих «конкурентів» історія протягом тисячоліття виробила в нас менталітет хитруватого, а часто і підленького пристосуванця до нав'язаної кимсь ситуації. Якщо євреї та цигани виділили в собі ці риси для виживання в чужому середовищі, то ми опустилися до цього на своїй території. Як описує француз Г. де Боплан (ХVII століття) – «недовірливі, зрадливі, підступні, звірятися їм можна з великою обережністю». ....

По виходу з полісся в степ подальша сліпа прив'язка до вічного порпання в землі зробила нас також одноосібниками. А цей тип людей не здатний до пристойної організації суспільства. "Моя хата скраю" - ось та наша риса, яка знищувала всі потуги для об'єднання зусиль по досягненню спільної мети. Тільки якісь радикальні події заставляють нашого Петра залишити це «порпання» і підтримати "Хмельниччину" чи вийти на «Майдан». Тому в буденному житті навіть на початку ХХІ століття українець, розваливши колективне господарство, індивідуально спасається на малопродуктивному особистому клаптику землі, не розуміючи ступінь свого невігластва (невежества)
Паразитування на багатій землі породило в нас лінь до навчання, малоінтелектуальність, що в поєднанні з примітивним гонором одно осібника дає дуже погані наслідки нашого життя. Багата природа не привчила нас до достатнього аналізу, тому ми більше піддаємося впливу слів, показушних ефектів ніж результату справ. В типових українців алергія на діяльність людей, не схожих на себе. Розумніших він просто не любить, причисляє їх до "вискочок" і пробує опустити до свого рівня. Тому маса талановитих земляків вимушена розкривати свої здібності десь за кордоном, або розділила долю знищення так званих куркулів. Людей, шляхтніших за нього, наш герой записує в ранг "білої ворони" і пробує заклювати. Відповідальність за свої слова та вчинки моєму землякові не присуща, він навіть гордиться тим, що "там, де побував хохол, єврею робити нічого". В цьому національному постулаті проявляється поєднання явної переоцінки свого «я» та чергового елементу невігластва.
Праця століттями "на того парня" і, особливо, закріпачення породили байдужість до якості цієї праці і недисциплінованість при виконанні її. Якби автор був фахівцем в галузі культурної соціології, то з задоволенням науково дослідив би вплив кріпосництва XVIII та XX століть на цю якість нашого земляка чи вивчив би культурну різницю українських і москальських сіл Сибіру чи Зеленого клину на Далекому сході. В цьому дослідженні явно проявилося б, що висланий до Сибіру куркуль (не дав себе зламати до рівня раба) зберіг при собі більше свого позитивного "я" ніж залишений на батьківщині духовний та фізичний злидень, який став опорою побудови рабства колгоспного ладу. Історія показує, що багатство навколишньої природи і відчуження її на користь якогось чергового загарбника привело нашого земляка до нехтування в збереженні її. Оте в душі одноосібника "не моє" робило в ньому байдужість до вказаної якості праці і відношенню до природи, тим самим руйнувало одні з головних принципів культури людини. Працелюбність українця дещо надумана, тому що вона явно програє подібній корейця чи шотландця, особливо в частині ефективності. Розумова складова праці явно атрофована в українця.
Українець по натурі неагресивний, бо Бог нагородив його достатніми запасами природи. Історія це підтверджує - чисто українські загарбницькі дії (без поводирства варягів чи москалів) були дуже поодинокими і абсурдними по задуму. Для прикладу згадайте безглуздий похід Тимоша Хмельницького в Молдову. Навпаки - вічне чекання нападу звідкись без планування своїх агресій породило в нас якусь знівечену і алогічну миролюбність. В сфері захисту своїх інтересів в нашого «героя» більша схильність до емоцій ніж до розуму, тому його супротив в основному приводив лиш до гайдамаччини чи махновщини з їх малопродуктивними наслідками. Ці емоції привили нам короткоплинний, імпульсний деспотизм, а не постійнодіючий, як у наших деяких сусідів. Хоча на даний час наш герой не здатний і на махновщину, бо він опустився до стану базікаючого раба, який вміє проявляти лиш "кухонний" героїзм, коли з кумом за чаркою обговорює високу політику - "От би мені автомат, я б цім паразитам показав". Після чого вранці, маючи похмільний синдром, він спокійно терпить знущаючогося над ним маленького начальника. Отже, як не вперта ментальність, але тисячолітня історія поступово (чи з явним зламом) з непокірливого древлянина робила раба, хоча він цього не помічав і продовжує на даний час себе помилково причисляти до вільних людей.
З суспільного життя українцю до вподоби лиш сімейна структура, далі він з впертістю одноосібника ігнорує громаду, державу. Йому присуща терплячість раба і примітивна кмітливість останнього. Він весь час "на сторожі" з боязню, що хтось постійно хоче його надурити, але й не гребує це зробити з кимось іншим. Шляхетність - це не те середовище, в якому привик жити і формувався наш земляк, тому, попадаючи в нього, він часто досить позитивно міняє свою поведінку, відкриваючи глибинні і несподівані навіть для нього риси характеру.